Віршована притча сучасної української поетеси Людмили Плєвако у авторській озвучці, для дітей і дорослих. Історія про дружбу, дарунки долі, вибір життєвих доріг, вчинки і їхні наслідки.
Дівчинка і цуценя
Маленькій дівчинці на свято
Подарували мама й тато
Кудлате миле цуценя, -
Радіє, стрибає маля!
Торкає песика за носик
І всюди із собою носить,
Гуляє з цуценям в дворі
На радість іншій дітворі.
Годує, пестить і купає,
Дбайливо друга доглядає.
Зростає песик на очах,
Стає дорідним собачам.
Хазяйку любить, поважає,
Оберігає, захищає.
Завжди, мов нерозлийвода,
Аж ось підкралася біда.
Серйозно песик провинився -
Він ковбасою спокусився,
Без дозволу узяв і з’їв,
Напевно, дуже зголоднів.
Хазяйка лаяла, кричала,
Як на гарячому застала:
“Нахаба! Сорому не мав,
Таку свиню мені підклав!”
А песик хвостик піджимає
Та із-під лоба поглядає.
Міркує: “Звідси геть піду,
Хазяйку лагідну знайду!”
Рішуче з дому десь подався,
Дівча услід: “Не повертайся!”
І розлучились, мов чужі,
Колишні друзі дорогі.
Надворі осінь, дощ холодний,
Блукає містом песик мокрий.
Замерз, сердешний, зголоднів,
За тиждень схуд і геть змарнів.
Собак багато він побачив:
Сумні, голодні, злі - бродячі,
Домашні - ситі, чепурні,
В серцях - любов, в очах - вогні.
Волочить лапи пес понуро,
Пригадує своє минуле:
“Колись і я жив, не тужив,
Поки дурницю не вчинив”.
Блукає песик, де - не знає,
А про хазяйку як згадає,
Одразу сльози на очах -
Хороше ж, лагідне дівча.
Як сильно він за нею скучив!
Картаннями себе замучив:
“Який же ґедзь мене вкусив
І ковбасою спокусив?
Я був щасливий, безтурботний,
Тепер - нещасний і самотній.
Прекрасне, наче сон, життя
Змінив на гнів і забуття”.
Тим часом дівчинці не спиться,
А лиш засне - їй песик сниться:
Ласкавий, хвостиком виля,
До щічки носик притуля.
Прокинулася серед ночі,
Від сліз почервоніли очі,
Серденько від страждань болить,
Дівчина від ридань тремтить.
Турбується, переживає:
“Де ж собача моє блукає?
Чи він не змерз? Чи щось поїв?
Чи хоч, бува, не захворів?
Навіщо тільки розізлились
І так безглуздо посварились?”
Карають дівчинку думки,
Лягають тягарем важким.
Наплакалася, та й заснула,
На мить про біль і сум забула.
Наснився сон прекрасний знов
Про дружбу, вірність і любов…
А зранку дівчинка щодуху,
Накинувши на плечі куртку,
Помчала з дому навмання
Свого шукати цуценя.
Блукала містом до обіду, -
Від песика немає й сліду,
Ніхто не бачив і не знав,
Неначе лизень десь злизав.
Дівчатко рук не опускає,
Улюбленця свого шукає.
Хоч шанси замалі були,
Надія й віра помогли.
“Знайшла!” - дівчинонька радіє,
Від щастя серденько аж мліє.
Підбігла, гладить цуценя,
До нього ніжно промовля:
“Пробач мене, мій щирий друже,
Була суворою я дуже,
Впустила в серце лють і гнів,
Недобрих наказала слів”.
Крізь сльози песик промовляє:
“Мені провина серце крає.
Пробач, що легковажним був,
Нахабно прикрість всім утнув”.
“Тепер вже розуму набрався, -
Відверто цуцик зізнавався, -
Сповна все те я оцінив,
Що мав і чим не дорожив”.
Нарешті друзі помирились,
Відтоді більше не сварились,
У мирі й злагоді жили,
Любов і дружбу берегли.
А що дорожче є у світі,
Ніж почуття бездонні, світлі?
Оберігайте їх, цініть,
Крізь перепони пронесіть!
©Людмила Плєвако, квітень-травень 2010 року