якось черчилль сидів на лавиці у гайд-парку, курив сигару і дивився в похмуре лондонське небо. він був трохи знервований, бо вже кілька днів не міг написати жодної мудрої цитати.
з похмурого лондонського неба черчилль перевів погляд на натовп, що тупцював доріжками з недавно перекладеною бруківкою. він ще навіть не підозрював, що діти, онуки й правнуки цих людей понесуть у світ його мудрі цитати.
сер вінстон дивився на безглузде пересування натовпу, думав про марноту над марнотами і вечерю. йому хотілося сказати щось важливе, щось корисне для людства, але слова в його голові ніяк не гуртувалися в мудру цитату.
- пане вінстоне! пане вінстоне! який я радий вас зустріти! я теж пишу мудрі цитати! мене звати паоло коельйо!
випустивши велике й густе кубло диму, черчилль взяв ковіньку, встав із лавиці, поправив циліндра і почовгав по новій бруківці в сіру й глибоку лондонську імлу. відійшовши на кілька метрів від розгубленого чоловіка, який до нього звертався, але так і не отримав відповіді, черчилль зупинився, випустив ще одне густе кубло диму, повернув голову й тихо промовив:
- іди на#уй.
і як це не дивно, але глибока тиша не запала, шторм не здійнявся і навіть великий годинник не зробив бім-бом