"Про тяжіння Дніпрової Чайки до народнопоетичної манери з її словесним живописанням свідчить рання поема «Галина криниця» (1883-1884), де авторка розробляє відомий фольклорний мотив, не раз варійований у попередній літературі (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Д. Мордовець та ін.), що вкладається у схему: кохання дівчини, розлука з милим, душевні страждання або й смерть від туги за ним. Традиційними пісенними засобами малює поетеса портрет Галі: «...Кароока (...), Здоровенька, веселенька, Стаником тоненька, Чорноброва, чорнокоса, Личеньком біленька. А очиці, мов ті зорі»... У дусі родинно-побутової та любовної народної лірики письмен­ниця відтворює внутрішній стан героїні: «...Бідна Галя Стоїть, заніміла, Згаслі очі, блищать сльози, Личко побіліло», передає мовні партії персонажів: «Коли вірно любиш, Присягнись, що лиш моєю Ти навіки будеш...». Твір має багато ознак фольклорної поетики - численні постійні епітети («чорний ворон», «білий світ», «сивий сокіл»), пестливу лексику («бабуся старенька», «сестричко рідненька», «черниченьки», «пізненько», «хутенько»), художні паралелізми («Цвітуть садки, білим цвітом Пишно повбирались, - Всі подружки-сусідочки Давно покохались»). Віршовий розмір поеми - народнопісенний (14-складник)".
"Чайку Дніпрову (Людмилу Василевську) не вивчають в школі, хоча вона заслуговує на увагу, з огляду на те, що була бунтаркою, відреклась від долі попівни, і іронічно писала про такий життєвий сценарій.
Разом із Херсонською громадою та завдяки фольклорним та статистичним експедиціями вона з чоловіком - Феофаном Василевським описала Південь України, як український, тим самим спростувавши міф про його імперську культурну розбудову, показавши, що «культура і цивілізація тут були і до Російської імперії», каже Анатолій Дністровий. Також вони поширювали гнівні вірші Тараса Шевченка, твори інших передових українських письменників".