Я дуже добре пам'ятаю цей бій!!! Я працював неподалік, але додому їздив не кожного дня. На той час моя сім'я (дружина та двоє дівчат), теща, брат з сім'єю (дружина та двоє хлопчиків) перебували у мами по Озерній 30 в Скибині. Не знаю чому, але дуже захотілось їх побачити. І я поїхав... А через кілька годин, це почалося!.. Спочатку почали лунати автоматні чи кулеметні постріли. І щоб не потрапити під кулю-дуру, ми з братом наказали близьким зійти у підвал. Потім пішло, щось оте, важке. Я не військовий, не розумію, брехати не буду. Але гупало дуже сильно. Страху ще не було. Мабуть просто, ще не було його великого накопичення. Він прийшов пізніше, коли місяць після того над нами літали ракети та сняряди, а ми не розуміли куди і звідки! Пізніше почали розпізнавати "виходи" й "прильоти". Так от, вже стемніло і начеб-то все стихло. Зайшли в будинок і зібрались підвечерять. В цей момент, у відносній тиші --- гучний вибух і різнокольорове світло, як під час салютів. (У всякому випадку, мені це запам'яталось так). Брат крикнув: "На підлогу! Вимкни світло!" І всі ми 10 чоловік попадали один на одного. Пам'ятаю, що впав на когось з хлопчиків останнім, бо вимикав світло. Через кілька хвилин, я зірвався й побіг відкривати двері в будинок і підвал, бо думав, що обстріл продовжиться. Коли біг по вулиці, навкруг мене по землі, по будинку, щось цокотіло. Вже на ранок, коли ми побачили тубуси в землі, побиті вікна та дах, сотні невеликих металевих уламків, ми зрозуміли... То був РСЗВ "Град". Тобто ці москальські свино-собаки були настільки ображені своєю танковою поразкою, що вдарили по мирному селу ракетами!!! Потім ще був місяць обстрілів, місяць, коли ми від першого пострілу бігли до підвалу, місяць коли мій менший племінник, зі своєю маленькою ковдрою, біг ховатися і плакав. А мама з татом його обіймали і гріли. Я пам'ятаю, як наприкінці цього страшного місяця лунали вибухи, а він хапав свою ковдру і біг до підвалу! А я кажу йому: "Не біжи, не бійся, це наші їх вбивають!!!" І на його обличчі розквітала посмішка!!! До чого ж цей нелюд довів свою країну, що за таких висловлювать наші діти посміхаються?!! Я розумію, що в порівнянні з Ірпенем, Бучею, Херсоном, Маріуполем, іншими містами, та, навіть, з Богданівкою та Великою Димеркою, ми народились в сорочці! Але сльози мого племінника, страх наших дітей та жінок, приготування обіду моєю найкращою в світі мамою (яка, майже з нічого годувала цілий "табір", та ще й підкладала нам трішки побільше, не думаючи про себе!) я не забуду, не зрозумію і не прощу ніколи. Я заповів це дітям, щоб вони заповіли своїм дітям, щоб ті заповіли своїм. Бо гарний москаль, лише мертвий москаль!!! І ще... Святі загиблі українці! Пробачте нам за те, що ми живі, пробачте, що ми не зробили більше ніж могли, для того, щоб і ви залишились живими! Пробачте!!! Слава Україні!!!

Всі ті люди які лишилися в Скибині особисто для мене вони Герої, кожного з них знаю, і поважаю .. Слава Укараїні!

Не треба так казати: "І якщо доведеться - вистоїть знову". Це бундючно звучить. І бравурно. Дякувати Богу, що дав перемогу українцям над рашистами.

Я це так памєтаю як це було чора я також була в Скибені ну на наступній вулиці😢

Я там живу