Закінчився Вашингтонський саміт НАТО. Важливий для самого Альянсу, хоча й без видатних історичних рішень. Сам Блок може відзначати дуже серйозні досягнення - вони справді стали більш цілісним і ціннісним об’єднанням. Усі вже усвідомили значення міжнародної безпеки й нема більше сумнівів, хто стратегічний ворог. А якісь унікальні прориви? Вони не потрібні нинішньому Альянсу, він має щось значно цінніше - сталий і впевнений розвиток та зміцнення почуття взаємної безпеки. Кардинальні й тріумфальні зміни потрібні не їм, а нам. І тут дійсно, Зе і його босяцька дипломатія отримали у відповідь пустоту. Ні, не Україна, а ота зе-пломатія. Для України на саміті проголосили чимало корисних подарунків і бонусів на майбутнє. В різних сферах, окрім стратегічного питання нашої безпеки - чіткої перспективи членства в НАТО. От лише питання слід ставити не союзникам, а собі.
А щодо подій, то була кардинальна відмінність від Вільнюського саміту, який організовували саме під Україну та її дивакуватого для них і неотесаного зєпрідєнта. Він перший день тоді відверто пробикував, але потім, імовірно, дістав по шапці й 12 липня вже поводився тихенько й усе нахвалював. Того не забули. А ще, що б у нас не вигадували, там усі розуміють, що його «легітимність» тримається лише на їхньому спільному рішенні для користі справи сприймати наше Зе саме таким. Але більше ніхто з ним не носився, нічого під нього не підлаштовували. Це був звичний саміт саме НАТО. Саміт у значній частині заради України, але не український саміт. Треба звикатися до нової реальності. Хоча ще раз повторюся: для України рішення саміту були дуже корисними й успішними.
А стосовно перспектив членства, то тут усе не так барвисто, як у нас дехто хоче показати. Нам на доповнення до «завжди щільно відкритих дверей» придумали нову формулу про «незворотність курсу України до НАТО». Чудово. Хоча за Петра Порошенка в нас її вже й до Конституції записали. Але це добрий символ, бо одностайною підтримкою цієї стрічки навіть найзатятіші критики нашого вступу погодилися з тезою, що «Питання не в тому, чи це станеться, а в тому, коли це станеться». Але далі телячий оптимізм слід відкинути, бо нам вказують на дуже жорстку метафору - «міст», який нам треба пройти. І це дуже красномовний символ нашого нинішнього стану. Порошенкові відмовляли через відсутність волі до розширення, через страх розізлити московію, але про «міст» не натякали. Бо визнавали, що тоді морально та політично й Україна, і наша влада знаходилися на одному березі з Альянсом. Просто, перед «широко закритими дверима». А зараз ми по інший бік моральної, цивілізаційної, корупційної, узурпаторської прірви. І цей міст треба здолати та повернутися на свій берег, а там уже буде все просто й швидко. Або ні… Таке вікно можливостей погубити - це ще треба зуміти. Наш уміє…
Про це все сьогоднішній деталізований сюжет. А поки дякую за ваші перегляди, запрошую підписуватися на мої канали в ютюб і телеграм та прошу про поширення, рекомендації, коментарі і вподобайки.