Жалко воробушек :'(

горобці: та за шо?

Дякую,слухайте зі швидкістю 1.25

IV ЖИВ-ЖИВ! Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він "виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому...

Навіщо вони так з горобцями?

бідні горобці...

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком. - Лиско! - гука Чіпка. Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!" Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю. Ось приходить і другий підпасач - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята - саме гноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна. Грицько - козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари. Сіда й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули двері - показався дід на порозі. - Уже ви, хлопці, тута? - Тута. - А що ж це ,овець так мало? - Згонять. - А ви снідаєте? - Снідаємо. - Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й рушимо! Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається... Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, - замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, - так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, - потемніє й насупиться її- зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається... Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай. - А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту. - А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дід. - Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом. Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти... А курява, як хмара, слідком за вівцями... - Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм. - А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до сам,их печінок добиралася, давила-душила. Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, - пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту. Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всміхалося... Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси - і кришталем заіскрила роса по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку... Хороше так, весело! Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? - Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в душі... Хоче збагнути - й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо... Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він... Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу... Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю... - Отепер, хлопці, спочинемо! І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати... Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись - опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує... Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша... "Що там? - дума Чіпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.." - Діду! - А що, сину? - Що там? - Де? - У небі? - Бог... Задумається Чіпка... Дивиться в небо, - йому так гарно дивитись у його... - Чи воно, діду, є там люди? - Де? - На небі... - Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні... - А хіба хто там був? - Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає. - А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу. - Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці, - Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут - усе грішне та зле... Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав: - То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, - ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата - он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, - добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, - він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі! Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, - думає він, - бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько - грішний: он як він верхи на барані пре!.." - Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх! А Грицько гика та тпрука на все поле... - А він на барані їздить? - питав дід.

Спасибі ! Щось лайків мало , чи нелюбить ніхто укпаїнської мови ?

Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують... Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю: - Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити? - Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі - усе самотою, усе собі дома... - Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря. - Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на одежину зосталося! - Як знаєш, дочко. Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась. - А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, - каже, вернувшись увечері, Мотря. - Годі вдома сидіти та хліб переводити, - пора й самому заробити! Чіпка - руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела. - А що, дочко? - стріва її Оришка. - Зоставила... Коли б то шанувався! - А може, звикне... Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка. Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати... Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, - узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили - залили. Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря плаче, - вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так і зостався дома зимувати. На весну знову радиться Мотря з матір'ю. - Наняти б Чіпку? - То й найми. Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч. Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того, -так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й загадався... "Куди його?!" До роду- близького нікого, а далекий - у панській роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном. До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.

Це точно те?

Звук слабкий