З мого дитинства Віктор Женченко був щорічним літнім гостем у нашій родині. Його творча і людська дружба з моїм батьком продовжувалася аж до останніх днів мого тата.
Якось уже після пам"ятного сольного концерту він заглянув до нас на часину, а мама попросила подивитися мої юнацькі вірші-римувалки. Віктор уважно прочитав деякі і підказав мені дещо з прийомів поетичності, образності, і книги, де про це можна прочитати. Подарував мені свою першу збірочку "Струна". Порадив вступати до Київського університету, де можна було навчитися писати.
Я закінчила Дніпропетровський університет, але відчувала, що писати на тому високому рівні у мене не виходить. Робота в школі, сімейні клопоти відсунули поезію кудись у потаємні кутки. І аж коли я вийшла на пенсію, поезія знову прокинулася і почала виборсуватися зі сховку.
З моєю старшою сестрою Тамарою ми почали жартома змагатися у написанні поетичних переспівів народних казок України і світу. Хотіли запросити Віктора Васильовича у гості у його останній приїзд , але не наважились, бо він не залишався тоді у родичів. Так він і не прочитав ні наших казок, ні гуморесок.
Не встиг прочитати і мого вірша про Оболонь, якого я написала йому у відгуках у інтерв"ю, бо саме того дня і помер від ковіду. Некролог у Ютубі другого дня став для мене ударом молота. Такий життєлюб, веселий, дотепний, красивий навіть у старості!
Вічна пам"ять світлій Людині -- Віктору Васильовичу ЖЕНЧЕНКУ. Червоні польові маки завжди плакатимуть чистою росою за ним!