Сьогодні, якраз на другий день візиту Держсекретаря США Ентоні Блінкена, знову в інформпросторі актуалізувалася тема підготовки якихось сепаратних переговорів з москвою. Без посередництва наших західних союзників, але за підтримки союзника раші Китаю. Про це сьогодні заявив і сам пуйло (чи його лялька), про це написали в резонансній статті в The New York Times. І дуже схоже, що терміновий приїзд Держсекретаря також може бути пов’язаний із необхідністю розібратися, що ж там натворили ці злощасні зелені «дипломати».
Я тут навіть не про мораль чи допустимість таких переговорів говорю. Схоже, що Зе так далеко й безнадійно віддав міжнародну суб’єктність України в руки ворога, що вже не ми з вами й навіть не ця горе-влада вирішує, чи їх проводити, коли та на яких умовах. На жаль, Зе погодився на суб’єктність москви та Пекіна. А Україну він і сам готовий розглядати лише, як об’єкт. Саме так усе відбувається з тими неафішованими домовленостями. Тому я вирішив хоча б розібрати тему ефективності тієї поведінки, яку обрав цей недоук: схилитися, демонструвати ворогу слабкість і надіятися, що «добрий дядя вова малєнькіх нє бьйот». На жаль, усе навпаки.
Навіть, якщо вже виходити на якісь змови з ворогом, то завжди треба пам’ятати два постулати:
1) брати собі в підтримку та в посередники найвідданіших союзників, а не противників чи ворогів, які не бажають вам успіху. Ніколи не принесуть добра сепаратні від союзників переговори;
2) ідучи до переговорів посилювати, а не послаблювати власні позиції, в тому числі на полі бою.
Зе ці обидва правила виконує з точністю до навпаки. Тому й тривожаться наші союзники та свідомі українці. Тому й тішаться та потирають руки і не спішать ставити крапку в своїй агресії в москві…
А поки дякую за ваші перегляди, запрошую підписуватися на мої канали в ютюб і телеграм та прошу про поширення, рекомендації, коментарі і вподобайки.