Зведення: Сергій Кондратьєв
Пам'яті Івана Бущука
Я якось ніколи не вірив в свою сивину,
Яка поступово зітре інші фарби зі скронь.
Сприймав все навколо як дар або як дивину
І дякував або скидав, як пісок, із долонь
Здавалось, що все ще попереду, все назавжди.
Батьки молоді, і ти завжди для них дітлашня.
Всі друзі живі, а кохання одне й навіки.
А потім моргнеш - і лишається лиш метушня.
Наші колишні
Стають героями наших книжок.
Наше минуле
Застигло римами в наших віршах.
Ті дні і тижні
Стоять на варті наших думок.
Не промайнули,
Лягли камінням під воду в річках.
Я мріяв колись, що зійду на вершину гори
І звідти побачу людей унизу, як мурах.
Не вірив, що ватра колись взагалі догорить,
І темрява впаде на землю, посіявши страх.
Мені бракувало того, хто б витримував темп.
І завжди прикрив, хоч куди б я не всунув свій ніс.
На ліки із часом пішли пелюстки хризантем,
Які я колись на побачення перше приніс.
Наші колишні
Стають героями наших книжок.
Наше минуле
Застигло римами в наших віршах.
Ті дні і тижні
Стоять на варті наших думок.
Не промайнули,
Лягли камінням під воду в річках.
Практика завжди доводить або відміта
Кимось прописані істини або думки.
Кажуть, важливий сам шлях, й аж ніяк не мета.
Але відчуєш, чи так, лиш досягши мети.
І рано чи пізно життя всі вузли розплете.
Пісні під під’їздом - це завжди про серцебиття.
Тож стій, не ховай свої шрами, бо шрами - це те,
Що кожній людині на згадку лишає життя.
Наші колишні
Стають героями наших книжок.
Наше минуле
Застигло римами в наших віршах.
Ті дні і тижні
Стоять на варті наших думок.
Не промайнули,
Лягли камінням під воду в річках.